Спiвробiтництво України та НАТО

Національні інтереси України стосовно НАТО визначаються з огляду на ту роль, яку Організація Північноатлантичного договору відіграє у підтриманні міжнародного миру, стабільності і безпеки, сприянні покращенню загального клімату довіри в Євроатлантичному регіоні, створенні нової системи регіональної безпеки в Європі, виробленні підходів до проблем роззброєння і контролю над озброєннями та запобігання розповсюдженню зброї масового знищення.

Стосунки України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) почали розвиватися невдовзі після отримання країною незалежності в рамках багатостороннього форуму для консультацій і співробітництва з політичних питань та питань безпеки, яким є Рада євроатлантичного партнерства (до 30 травня 1997 року – РПАС), більш індивідуалізованого партнерства у сфері оборони, військового співробітництва та операцій на підтримання миру – Програми “Партнерство заради миру” (з травня 1997 року здійснюється під егідою РЄАП), а також відносин особливого партнерства Україна-НАТО у форматі “19+1” (до середини 1998 року “16+1”), формалізованих в Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО.

Ці стосунки визначаються необхідністю налагодження конструктивного співробітництва України з НАТО як провідною структурою, що має тенденції і перспективи стати осередком нової загальноєвропейської системи безпеки, зокрема в контексті розширення на Схід.

Національні інтереси України стосовно НАТО визначаються з огляду на ту роль, яку Організація Північноатлантичного договору відіграє у підтриманні міжнародного миру, стабільності і безпеки, сприянні покращенню загального клімату довіри в Євроатлантичному регіоні, створенні нової системи регіональної безпеки в Європі, виробленні підходів до проблем роззброєння і контролю над озброєннями та запобігання розповсюдженню зброї масового знищення.

Співробітництво в рамках Програми “Партнерство заради миру”

8 лютого 1994 рокуі  Україна підписала Рамковий документ ПЗМ, а 25 травня передала керівництву НАТО свій Презентаційний документ. В ньому визначені політичні цілі участі України в ПЗМ, заходи, які планується здійснити для досягнення цих цілей, а також сили і засоби, що виділяються Україною для участі у ПЗМ.

В 1995 році Україна призначила своїх перших офіцерів зв’язку до штаб-квартири НАТО у Брюсселі та Координаційного центру партнерства (КЦП) у м. Монс (Бельгія).

Весною того ж року між Україною і НАТО була укладена Угода з безпеки, на основі якої відкрито офіси зв’язку у штаб-квартирі НАТО та КЦП. 6 травня 1996 року від імені Уряду України були підписані важливі угоди в рамках ПЗМ, за якими регулюється статус військовослужбовців Збройних Сил України при перебуванні на навчаннях та інших заходах на території держав-членів НАТО або країн-партнерів і, навпаки, військовослужбовців інших держав, які беруть участь у навчаннях на території України, – “Угода між державами, які є сторонами Північноатлантичного договору, та іншими державами, які беруть участь у Партнерстві заради миру, щодо статусу їхніх збройних сил” (Угода СОФА), а також Додатковий протокол до цієї Угоди (ратифіковані Верховною Радою України 2 березня 2000 року).

Співробітництво в рамках Ради євроатлантичного партнерства

Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП) є важливим механізмом регулярних консультацій з широкого кола політичних питань та питань загальноєвропейської і регіональної безпеки. РЄАП дозволяє країнам-партнерам брати участь у процесі вироблення та прийняття рішень НАТО, що торкаються їхніх інтересів. Україна виступає за подальше зміцнення процесу консультацій і співробітництва в рамках РЄАП, розглядає РЄАП як орган постійного діалогу між НАТО і країнами-партнерами і концентрує свою увагу на таких напрямах її діяльності: політичні питання та питання, що стосуються безпеки; економічні питання; наука; екологічні наслідки військової діяльності; інформаційна діяльність; миротворчі операції; управління за умов надзвичайних ситуацій цивільного характеру.

Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001-2004 роки

Україна вважає принциповим моментом підтвердження практичними результатами послідовність політичного курсу на розвиток динамічного партнерства з НАТО. Саме на це спрямована Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001-2004 роки (ДПС-2004), затверджена Указом Президента України від 27.01. 2001 та офіційно презентована НАТО під час засідання Комісії Україна-НАТО на рівні послів за участю Секретаря РНБО України, Голови Державної міжвідомчої комісії з питань співробітництва України з НАТО Є. К. Марчука 25 квітня ц. р. ДПС-2004 охоплює співробітництво України з НАТО в рамках Хартії та на багатосторонній основі (ПЗМ, РЄАП).

ДПС-2004 є логічним продовженням першої Державної програми, розрахованої на 1998-2000 роки, слугує основою для формування щорічного Робочого плану імплементації Хартії та Індивідуальної програми партнерства, інструментом, що забезпечує їх повне та якісне виконання відповідними міністерствами і відомствами України. В ДПС-2004, окрім традиційних політичної, військово-політичної і військової сфер співробітництва, підсилені акценти нашої співпраці на таких нових пріоритетах, як оборонна реформа та невійськові напрямки співробітництва (військово-технічний, планування при надзвичайних ситуаціях цивільного характеру та готовність до катастроф, наука і технології, воєнна економіка та конверсія оборонної промисловості, стандартизація і сумісність систем озброєнь, використання повітряного простору тощо).

Представництва НАТО в Україні

Для сприяння розвитку практичного співробітництва між Україною і НАТО, налагодження зв’язків міністерств та інших центральних органів виконавчої влади України з відповідними структурами НАТО, забезпечення проведення візитів представників НАТО в Україну, розповсюдження об’єктивної інформації про діяльність НАТО в 1997 році в Києві відкрито Центр інформації і документації НАТО в Україні, а в 1999 році засновано Офіс зв’язку НАТО в Україні (на основі Меморандумів про взаєморозуміння між Урядом України та НАТО, підписаних відповідно у травні 1997 р. та грудні 1998 р.).

Військове співробітництво Україна-НАТО

Співробітництво України з НАТО у військових галузях має на меті використання досвіду і допомоги НАТО, держав-членів і країн-партнерів Альянсу для реформування і розвитку ЗС України, вдосконалення механізмів соціального захисту військовослужбовців, підготовку військових контингентів і відповідної інфраструктури України для взаємодії з НАТО під час проведення спільних миротворчих, пошукових і рятувальних операцій. Щорічно військовослужбовці України беруть участь у значній кількості заходів в рамках та “в дусі” Програми ПЗМ: засідання Комісії Україна-НАТО та РЄАП на рівні міністрів оборони, Військового комітету Україна-НАТО та РЄАП на рівні начальників штабів, засідання РЄАП на рівні командувачів родів і видів військ, семінари і конференції, навчальні курси, засідання в рамках Спільної робочої групи з питань воєнної реформи на експертному і високому рівнях, спільні військові навчання.

Потягом 1994-2002 років представники Збройних Сил України взяли участь у більш ніж 80-ти військових навчаннях в рамках і “в дусі” ПЗМ (на рівні спостерігачів або із залученням військових підрозділів). З них у 2000 році – у 10 військових навчаннях, три з яких “Кооператив Партнер-2000”, “Щит миру-2000” і “Козацький степ-2000” відбулися на території України. При цьому широкомасштабне військово-морське навчання “Кооператив Партнер-2000” (19.06-21.07. 2000, понад 5000 осіб, до 100 одиниць техніки, до 50 одиниць кораблів, катерів та суден) стало одним з найбільших навчань в рамках Програми ПЗМ минулого року. В рамках відносин Україна-НАТО у військовій сфері велика увага надається розвитку регіонального співробітництва, зокрема в рамках Українсько-польського миротворчого батальйону, формуванню українсько-румунсько-угорсько-словацького інженерного батальйону та спільного військово-морського з’єднання “за викликом” на Чорному морі “БЛЕКСIФОР” за участю 6-ти країн регіону.

Важливою складовою співробітництва Україна-НАТО є участь України у миротворчих операціях під проводом НАТО, зокрема в операції сил КФОР..

Спільна робоча група з питань воєнної реформи

Спільна робоча група з питань воєнної реформи (СРГВР) є постійно діючим механізмом консультацій між Україною та НАТО у форматі “19+1”. Її діяльність спрямовується на забезпечення підтримки НАТО процесів реформування оборонної сфери України, насамперед Збройних Сил, реалізації Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року.

СРГВР посіла одне з ключових місць у співробітництві в рамках особливого партнерства Україна-НАТО. Співпраця в рамках СРГВР сприймається як свідчення готовності України до використання досвіду держав-членів в галузі демократичного реформування оборонної сфери, переходу на європейські стандарти в цій галузі, а тому має як практичне, так і політичне значення.

Наприкінці 2000 року, на додаток до засідань СРГВР на рівні експертів, започатковано ще один формат СРГВР – засідання на високому рівні (заступники міністрів оборони).

Одним з найважливіших проектів СРГВР є використання механізмів Процесу планування та оцінки сил (ППОС) для сприяння імплементації Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року.

Процес планування та оцінки сил

Участь України у ППОС допомагає досягти нашій державі якомога вищого рівня взаємо сумісності з державами-членами НАТО і країнами-партнерами в рамках визначених напрямів під час участі в операціях з підтримки миру та пошуково-рятувальних операціях; доопрацювати вітчизняні стандарти з урахуванням досвіду співробітництва з НАТО тощо.

Окрім зазначених цілей досягнення взаємо сумісності із збройними силами НАТО, Україна використовує механізми ППОС для забезпечення реформування ЗС Сил України відповідно до Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року. Можливість використання Україною ППОС з цією метою стала одним з найважливіших домовленостей, досягнутих в рамках СРГВР на високому рівні.

Співробітництво України з державами-членами НАТО і країнами-партнерами у військово-технічній галузі Для України, як держави з високорозвиненою військово-технічною базою та значним невикористаним експортним потенціалом в даній сфері, для забезпечення конкурентоспроможності військової промисловості та інтересів українських виробників важливою є постійна поінформованість щодо потреб, стандартів, тенденцій розвитку та систем постачання озброєнь у державах-виробниках та споживачах цієї продукції, зокрема державах-членах НАТО та країнах-партнерах, розвиток контактів з представниками військової промисловості цих країн, рекламування досягнень українських виробників в даній галузі.

Важливою частиною військово-технічного напрямку є військові дослідження і технології, представлені в НАТО Організацією з досліджень і технологій. Під її егідою проводиться значна кількість наукових конференцій і симпозіумів з широкого кола питань, що стосуються воєнної науки та військових технологій.

Співробітництво України з НАТО в галузі ліквідацій наслідків надзвичайних ситуацій цивільного характеру Серед країн-членів РЄАП Україна визнається одним з лідерів співробітництва з питань планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру (ПНС). Співробітництво з Альянсом в сфері ПНС дозволяє нашій країні отримувати відчутну технічну та методичну допомогу, зокрема, здійснювати підготовку особового складу сил цивільної оборони, використовувати досвід країн-членів НАТО та держав-партнерів для удосконалення національної нормативно-правової бази з захисту населення і територій.

Налагоджені контакти з керівництвом Міжнародного секретаріату НАТО, використання механізмів співробітництва Україна-НАТО та створеного у 1998 р. Євроатлантичного координаційного центру з реагування на катастрофи, неодноразово дозволяли нашій країні отримувати конкретну дієву допомогу з боку країн-членів НАТО та держав-партнерів під час ліквідації надзвичайних ситуацій та природних катастроф.

У 2000-2001 роках було проведено низку заходів з підготовки пілотного Проекту Україна-НАТО щодо скоординованого запобігання повеням та реагування на їх наслідки у Карпатському регіоні. Проектом передбачається здійснення комплексного аналізу ризиків небезпечних природних явищ у Закарпатті, сприяння налагодженню регіональних систем оповіщення про повені тощо. Хоча обмежені можливості цивільного бюджету НАТО не дозволять вирішити увесь комплекс водозахисних проблем Карпатського регіону, Проект може стати каталізатором для поглиблених регіональних програм під егідою інших міжнародних організацій, зокрема ЄС, або на двосторонній основі.

Співробітництво України з НАТО в економічній сфері

Співробітництво з економічних питань координується Економічним комітетом (ЕК) НАТО. В рамках діяльності ЕК проводяться дослідження економічних тенденцій та економічних питань в галузі оборони; готуються економічні розрахунки щодо країн-членів НАТО для Комітету аналізу оборони у контексті оборонного планування НАТО; підтримуються контакти з міжнародними економічними організаціями, розробляються програми співробітництва НАТО і країн-партнерів в економічній галузі.

В рамках співробітництва України з НАТО в економічній сфері реалізується ряд важливих ініціатив та програм. Так, з жовтня 1999 року в Україні здійснюється спільний проект Україна-НАТО з мовної перепідготовки військовослужбовців, звільнених в запас або відставку. Враховуючи успішний хід проекту (досвід України вважається в НАТО найбільш успішним та взятий за основу при реалізації аналогічних програм в країнах ПСЄ), Економічним директоратом НАТО запропоновано розширення проекту та проведення нових курсів у Донецьку, Севастополі, Одесі та Узині.

Важливою складовою економічного співробітництва України з НАТО в економічній галузі є діяльність Робочої групи відкритого складу з питань економічної безпеки. В ході щорічних засідань цієї Робочої групи обговорюються теоретичні та практичні питання економічної безпеки, розглядаються концепції забезпечення цієї важливої складової загальної безпеки держави.

Україна бере активну участь у співробітництві в економічній сфері і в рамках РЄАП. На виконання економічного розділу плану діяльності РЄАП проводяться семінари та конференції з питань формування бюджету, реструктуризації оборонної промисловості, планування і управління національними оборонними програмами, економічної безпеки, правової оцінки оборонних бюджетів тощо. Актуальні питання економічного співробітництва координуються в рамках діяльності Економічного комітету РЄАП, засідання якого відбуваються в штаб-квартирі НАТО.

Щодо співробітництва України з НАТО у науковій сфері

Наукова програма НАТО, що координується Науковим комітетом НАТО, є високоефективним інструментом, який сприяє розвитку міжнародного співробітництва в наукових дослідженнях, спрямованих на мирні цілі. Завдяки цій програмі вченим надається можливість активізувати контакти зі своїми колегами (візити, стажування, семінари, і конференції), зміцнюючи таким чином свій власний науковий потенціал. Протягом останніх років близько 500 українських вчених отримали гранти від НАТО в рамках цієї програми.

За сприяння НАТО в першій половині 2000 року в Україні розпочала роботу Інформаційна академічна мережа, за допомогою якої українські науково-дослідні інститути та університети можуть отримати доступ до інформаційної мережі Інтернет або покращити якість цього доступу. Зараз Альянсом вивчається можливість надання наступного гранту для розвитку зазначеної інформаційної мережі.

З метою налагодження координації, підвищення ефективності участі українських представників у наукових та екологічних програмах НАТО у 2000 році було створено Спільну робочу групу (СРГ) Україна-НАТО з питань науки та захисту довкілля.

Щодо співробітництва України з НАТО в інформаційній сфері

Протягом останніх дев’яти років відбулося понад 80 інформаційно-ознайомчих візитів українських делегацій (загальна кількість учасників – близько 1100 осіб) до штаб-квартири НАТО та штабу Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі. До складу груп входили представники Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, міністерств та відомств, провідних засобів масової інформації, наукових установ, академій, університетів та шкіл.

Починаючи з 1997 року Центр інформації і документації НАТО провів в Україні понад 90 семінарів і “круглих столів”, розповсюджує публіцистичну літературу та україномовні періодичні видання про діяльність Альянсу. З іншого боку, Україна активно використовує різноманітні форуми співробітництва Україна-НАТО та РЄАП для доведення до представників країн-членів НАТО та держав-партнерів об’єктивної інформації про зовнішню та внутрішню політику нашої держави. В штаб-квартирі НАТО регулярно розповсюджуються відповідні прес-релізи, проводяться виставки, інтерв’ю та прес-конференції з офіційними делегаціями України.

Важливим елементом інформаційної діяльності є створення розділу Україна-НАТО на Інтернет сторінці НАТО.

Парламентський вимір співробітництва України з НАТО

Одним з актуальних напрямків розвитку відносин з Альянсом є і співробітництво між Верховною Радою України і Парламентською Асамблеєю (ПА) НАТО. Від початку 2000 року ця співпраця помітно активізувалася. Свідченням великого потенціалу цих відносин є створення у Верховній Раді України парламентської групи “Україна-НАТО: за співробітництво, порозуміння і глобальну безпеку” та проведення 2-3 листопада 2000 року в Брюсселі першого засідання Спільної моніторингової групи Україна-НАТО.

Низка інших напрямків невійськового співробітництва з НАТО, зокрема управління повітряним рухом, космічна техніка і технології, стандартизація та метрологія, на цьому етапі знаходяться у стадії розвитку, визначення оптимальних механізмів координації та тематик, які становлять спільний інтерес.

Зміни у зовнішній політиці країн Центрально-Східної Європи. Міжнародно-правове закріплення нових політичних реалій

«Оксамитові революції» на зламі 80—90-х років ХХ ст. в країнах Центрально-Східної Європи, падіння Берлінського муру та «залізної завіси», об’єднання Німеччини та крах комуністичних режимів на сході Європи стали основними передумовами зміни зовнішньополітичного курсу центральноєвропейських держав.

Аналізуючи ті події, важливо наголосити, що ключовим моментом у новій конфігурації сил у Європі та світі стало об’єднання Німеччини 3 жовтня 1990 року. Питання об’єднання було тісно пов’язане з проблемою європейської безпеки й викликало побоювання щодо домінування Німеччини в Європі. НДР була ключовою країною Варшавського договору, її втрата вимагала нових підходів до проблеми контролю над озброєннями, перебування радянських і американських військ на території Європи та доцільності існування НАТО й ОВД. Тому і США, і СРСР вимагали негайного вирішення цих питань.

У 1991 році країни ЦСЄ прискорили процес перегляду двосторонніх політичних угод зі СРСР. Тепер, коли було вирішено вивести війська і надати можливість країнам Центрально-Східної Європи розвивати свої політичні й економічні системи, було цілком імовірним, що «колишні сателіти Радянського Союзу досягнуть, якщо не повного членства у Європейському Співтоваристві, то щонайменше — тіснішого співробітництва».

Відзначимо, після розпаду РЕВ і ОВД у нових умовах зберегли свою роль інститути західноєвропейського (ЄС, ЗЄС, Рада Європи) та євроатлантичного (НАТО) співробітництва. Саме на них і почали орієнтуватися країни ЦСЄ, які стали на демократичний шлях розвитку. Сформувалася нова система їх зовнішньополітичних пріоритетів: головне завдання полягало в інтеграції до Ради Європи, НАТО, ЄС.

Отже, пріоритетом зовнішньої політики країн ЦСЄ на початку 1990-х стала інтеграція до європейських структур. 30 січня 1990 року Президент Чехословаччини В. Гавел під час виступу в польському Сеймі закликав не втратити історичного шансу оновлення Серединної Європи (Mittelleuropa), яка, за старими геополітичними оцінками, знаходилась між сучасною Росією та Західною Європою й охоплювала регіон Центральної та Східної Європи.

15 лютого 1991 р. в угорському місті Вишеград президенти Польщі та Чехословаччини, а також прем’єр Угорщини підписали Вишеградську декларацію, згідно з якою утворилася так звана Вишеградська група. Головні завдання Групи, зазначені у Вишеградській декларації, — вступ країн-учасниць до НАТО та ЄС.

Ці важливі політичні кроки з боку східноєвропейських країн були зроблені з метою вберегти себе від повернення до минулого. При підписанні Декларації члени групи мали на меті винятково політичні цілі: деформація інфраструктури, що залишилася в спадщину від Варшавського договору й Ради Економічної Взаємодопомоги, взаємне співробітництво у військовій сфері й проведення загальної політичної лінії щодо Заходу, аби пришвидшити вступ до ЄС.

Вважаємо, утворення Вишеградської групи, з одного боку, прискорило розпуск Ради Економічної Взаємодопомоги і Організації Варшавського договору, які на той час існували майже формально, а з іншого — зміцнило сподівання на швидке членство країн Вишеграду в ЄС.

Західноєвропейські країни схвалювали створення Вишеградської групи, оскільки вважали це необхідним кроком на шляху до членства в ЄС.

Після розпаду Радянського Союзу, коли фактори колективної безпеки вичерпали себе, Вишеградська група зазнала кризи, яка посилилась дезінтеграційними процесами в Чехословаччині. Однією з ознак кризи стало й те, що в період 1991—1992 роках питома вага взаємної торгівлі країн – учасниць Вишеградської групи в загальному обсязі їх зовнішніх зв’язків скоротилася. У цій ситуації прем’єр- міністр Чехословаччини Вацлав Клаус в одному з інтерв’ю відзначав, що «співробітництво в рамках Вишеградської групи є малоефективним і сумнівним з погляду його доцільності».

Суперечності між самими членами Вишеградської групи вплинули на функціонування об’єднання. У діяльності Групи можна виділити три етапи. Перший — від заснування Групи до 1998 р., характеризувався низьким рівнем взаємодії, хоча власне в цей період були закладені основи майбутньої співпраці.

Аналізуючи процес інтеграції країн Центрально- Східної Європи до Європейського Союзу, варто констатувати, що розширення ЄС на Схід передбачало проведення демократичних реформ у країнах регіону, зокрема зміни в праві, а від країн-членів ЄС цілковитого сприяння цим процесам.

На перших порах суттєвою допомогою Євросоюзу стало створення Європейського банку реконструкції та розвитку, розробка Програми технічного сприяння центральноєвропейським країнам у проведенні економічних реформ (РНАИЕ) як основних фінансових інструментів реалізації «східної політики». Прогрес у країнах ЦСЄ, напевно, був би неможливий без тієї ролі, яку відіграла програма допомоги. Однак, незважаючи на її, головно, позитивне значення, програма була лише допоміжним інструментом у процесі здійснення масштабних політичних, економічних, правових перетворень.

Програма PHARE підтримувала підготовку держав- кандидатів до вступу в Євросоюз. За період з 1995 по 1999 рр. загальний обсяг фінансування в рамках програми досягнув 6,7 млрд євро і охоплював п’ятнадцять секторів, з яких п’ять — пріоритетні: інфраструктура (енергетика, транспорт, телекомунікації); розвиток приватного сектора та допомога бізнесу; освіта, підготовка кадрів та дослідження; захист довкілля та атомна безпека; реструктуризація сільського господарства.

Вважаємо, програми допомоги країнам-кандидатам ЦСЄ відіграли одну з основних ролей у реалізації країнами регіону євроінтеграційної стратегії, оскільки суттєво полегшили адаптацію країн-кандидатів до вимог ЄС і повноцінного функціонування їхніх економік після вступу до Союзу.

Наступним кроком у напрямку інтеграції центральноєвропейських держав до ЄС стало створення спеціальних інтеграційних інститутів. Необхідно було також розробити програми підготовки країн ЦСЄ до вступу, створити механізми для реалізації цих програм тощо.

Так, при президентові були створені Відділи європейської інтеграції. При урядах функціонували Комітети європейської інтеграції, що виробляли й координували політику інтеграції до ЄС. Підпорядковувались ці Комітети прем’єр-міністрові. Реалізація основних завдань Комітетів інтеграції здійснювалась через спеціально створений Уряд Комітету інтеграції. Його завданням було забезпечити процес адаптації національного законодавства до європейського права, а також контролювати використання коштів, які надходили від міжнародних фінансових інститутів і фондів, через програми допомоги ЄС. Окрім того, були створені й Центри європейської інформації, основним завданням яких було надавати достовірну інформацію про функціонування ЄС та про інтеграцію асоційованих країн до ЄС.

Вирішальним етапом у процесах інтеграції країн ЦСЄ до ЄС став саміт Європейської Ради в Копенгагені 21—22 червня 1993 р., під час якого були прийняті так звані «критерії членства», що являли собою сукупність політичних, економічних і «членських» вимог, які потрібно було виконати кожній країні-кандидату з метою членства в ЄС.

Після подання заявок країни ЦСЄ почали підготовку до вступу в ЄС, що визначалася «копенгагенськими критеріями» членства. У підсумку уряди країн-кандидатів прийняли спеціальні програми, які містили результати їхньої діяльності. Вони містили перелік основних інструментів та прогноз основних індикаторів, що забезпечували послідовність, цілеспрямованість і прозорість стратегії держави на шляху до демократії і ринкових відносин. Це «Національна стратегія інтеграції», «Стратегія національної безпеки Республіки Польщі» та «Стратегія розвитку польської співпраці» — у Польщі; «Національна програма підготовки Чехії до

членства в ЄС» та «Національна програма регіонального розвитку» — у Чехії; «Національна програма правової адаптації» [86] — у Словаччині.

Розділи програм були чітко структуровані та підпорядковані єдиному орієнтиру. Передусім, у кожній із програм встановлювався діагноз поточного стану проблеми, відповідно до якого визначалися цілі, засоби їхнього досягнення, загрози, що можуть виникнути, та головний критерій виконання програми, що розкривав, власне, її кінцеву мету — вступ до ЄС.

Одним із важливих показників демократизації суспільства в країнах ЦСЄ визнано місце і роль опозиції.

В «першу хвилю» розширення увійшло шість країн (Угорщина, Чехія, Словенія, Польща, Естонія, Кіпр) — вони, на думку Комісії, більшою мірою відповідали критеріям членства в ЄС. До «другої хвилі» увійшли Словаччина, Латвія, Литва, Мальта, Болгарія, Румунія.

Наголошувалося на тому, що ці країни домоглися суттєвого прогресу на шляху демократичних перетворень суспільства та наблизились до виконання критеріїв членства.

Цивільний вимір діяльності НАТО в Україні

Попри розповсюджене стереотипне уявлення про НАТО як військово-політичний блок, НАТО є, передусім, політичною організацією, яка має у своєму розпорядженні необхідні військові можливості. І як будь-яка політична організація, вона приділяє значну увагу цивільним аспектам співробітництва як між державами-членами, так і з державами-партнерами, які залучаються до діяльності НАТО через програму Партнерство заради миру (ПЗМ) РЄАП.

Співробітництво у сфері планування та реагування на надзвичайні ситуації цивільного характеру є найбільшим невійськовим компонентом в рамках ПЗМ. Однією з найпомітніших ініціатив НАТО в цивільній сфері є відкриття Євроатлантичного центру координації реагування на катастрофи у червні 1998 року. Завдяки діяльності цього Центру оперативну допомогу міжнародного співтовариства змогли отримати жертви повеней в Україні на Закарпатті в 1998 та 2001 роках, в Албанії та Чехії в 2002 році, в Азербайджані в 2003 році, в Болгарії, Грузії, Румунії та Киргизстані в        2005 році.

В рамках Ініціативи з навколишнього середовища та безпеки (спільної програми НАТО, ОБСЄ, програми навколишнього середовища ООН і програми розвитку ООН) Україна є учасником проекту з моніторингу в режимі реального часу стану річок Прут та Дністер. Крім України, в проекті задіяні Молдова і Румунія. На даний момент, завдяки фінансуванню НАТО, вже встановлено 4 автоматичних станції моніторингу стану якості та кількості води в згаданих річках.

Україна також бере участь у спільному з НАТО та ОБСЄ проекті щодо створення мобільного заводу для утилізації та переробки ракетного палива.

У рамках Програми ПЗМ триває реалізація програм та проектів співробітництва України з НАТО, одним з яких є Програма з професійного розвитку цивільного персоналу сектору безпеки і оборони України.

Метою якої є надання допомоги у підготовці за єдиною програмою цивільного персоналу інституцій сектору безпеки і оборони України, здатного у своїй службовій діяльності до запровадження та реалізації системних державних реформ.

 

 

 

 

 

 

 

 

Поширити через...
Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someonePrint this page

Leave a Comment